Данута КОСТУРА
На початку тижня почула по радіо, що загальна кількість поранених в АТО – 2400 осіб.Не знаю наскільки правдива ця цифра, але ж від чогось треба відштовхуватись. Всезнаючим «фейсбуковим генералам» віри не має. Політикам, особливо зараз, з початком виборчих перегонів, – теж.
В Ірпінському госпіталі зараз багато бійців. Молоді хлопці, яким би хотілось працювати, навчатись, кохати , тішитись дітьми змушені лікувати рани, терплячи біль, відганяючи від себе важкі думки і не менш важкі питання. На більшість з цих питань вони, наразі, відповіді не мають.
Виконуючи редакційне завдання, домовилась з працівниками госпіталю про відвідини поранених. Командування пішло назустріч, але попередило – ніяких розмов про те, що було з цими хлопцями: « Що би не травмувати болючими спогадами, й без того травмовані душі». В одну з палат травматологічного відділення ми зайшли з працівницею госпіталю та психологом, яка тільки перший день у госпіталі. На стінах трьохмісної палати – ікони, дитячі малюнки.
Двоє кадрових військових, учасників АТО, попросили не задавати їм ніяких питань. Вони не хочуть розмов. Третій поранений все ж урівноважив ситуацію і розказав дещо про себе. Олександр Козак, 43 роки, з Броварів. У цивільному житті працював у логістиці. Як і у більшості поранених, у нього пошкоджено ногу. Каски і бронежилети таки захищають. Олександра поранили під Дебальцевим. Він з усмішкою розповів, що вже про нього писала броварська газета, то ж готовий і надалі давати інтерв’ю. Але наша тема все норовила повернути до Дебальцевого. А на ці розмови накладено табу. Не бажано тривожити бійців, яким зараз, насамперед, потрібна атмосфера спокою. Хлопці розказали, що часто приходять артисти, волонтери. З їх боку відчувають велику увагу. Преси уникають, бо багато чого потім журналісти перекручують.
Григорій з Черкас, з яким поспілкувалися у коридорі, дістав закриту травму голови під Іловайськом. Йому 21 рік. Школа, армія, улюблена робота, де своїми умілими руками збирав авто. У травні записався добровольцем в армію. Працівниця госпіталю нагадала, що він має можливість заочно навчатися у воєнному інституті. Але Григорій не хоче бути військовим. Він волів би мати справу безпосередньо з технікою.
Спроба поговорити з лікарями особливого успіху не мала. Начальник відділення не встигав між операціями навіть чаю попити. Лікар – травматолог, правда, сказав, що більшість хлопців рвуться до своїх побратимів, переживають, – як там вони.
Додала деяких барв до моїх намагань відчути цей госпітальний клімат пані Галина – знайома волонтерка з Ірпеня. Говорить, що дуже важко хлопці відкривають свою душу, навіть їй, матері п’ятьох синів. Та часом виливають свою гіркоту . І стає легше. Пані Галина допомагає як парафіянка від церкви. Парафіяни чи знайомі через неї передають власної випічки пиріжки, торти. Інші передають гроші. Вона рада, що може прислужитися цим хлопцям. Як правило її допомога – це виконання невеликих прохань: купити картку для мобільного, принести книгу з бібліотеки, підкупити фруктів тощо.
Настоятель цієї ж церкви отець Мирослав, який теж доволі часто буває у госпіталі, намагаться весь негатив, пов’язаний зі спогадами про війну, замінити в душах бійців позитивними надіями на майбутнє, вилікувати святим словом душі поранених. І нагородою є моменти, коли відчуває, що допоміг хлопцеві, якому потрібно було просто виговоритися, почути пораду і відчути моральну підтримку.
Ця дика, невмотивована війна забрала кращих синів нашої держави. Інших прирекла на інвалідність. Ще в багатьох надовго вкарбувала у душі весь жах, який їм довелось пережити. І зараз, перед виборами до Верховної Ради, на хвилі популізму деякі політики закликають до зброї, до перемоги над однією з найнебезпечніших держав. Небезпечної через своє маніакальне бажання правити світом. Ця держава , мов навіжений з вогнем на бензовозі, потрясає ядерною зброєю. І таки налякала пів світу.
Але не налякала наших «диванних борців». Що їм чуже молоде життя? Як там один політик у свій час говорила ? Біомаса? І безсовісно брешуть, перекручуючи факти, у надії, що вкотре задурманять голови тим, хто не особливо переймається аналізом. Ну, а інші підспівувачі – вони «свої», «знаючі люди».Таких ще в Україні багато. Вони завжди стояли і стоятимуть на стороні «великой и неделимой».
Ті, хто ще під чарами прихильників війни, нехай побувають у госпіталях, подивляться в очі матерям, які втратили своїх синів, побачать дітей, у яких війна забрала батька. І, врешті, постараються зрозуміти, хто і що стоїть за плечима наших «орлів і орлиць».
Данута КОСТУРА
газета “Бучанські новини” №37 (498) 26 вересня 2014р
Popularity: 2% [?]