Данута КОСТУРА
Після трьох місяців перебування у зоні АТО повернувся додому на відпочинок 11-й батальйон територіальної оборони «Київська Русь». Позаду були Краматорськ, Дебальцеве, обстріли «градами», снайперські кулі. Від одної з них загинув у серпні Олександр Гуменюк, «Батя», який безпосередньо створював цей батальйон.
Група приірпінців, серед яких була дружина Олександра Гуменюка Олена з синами, волонтери, ірпінські афганці зустрілись з бійцями батальйону «Київська Русь» на території 169-го навчального центру ( Десна).
Навчальний центр
Серед нас виявилася людина, яка служила тут з 1975 по 1985 рік. Це полковник у запасі, афганець Валерій Малашенко. Він і розказав трохи про цей навчальний центр у ті роки.
У часи, коли Валерій Малашенко служив, тут проходили бойову виучку близько 12 тисяч солдатів, також було до 7 тисяч офіцерів, прапорщиків та їх сімей. Впродовж шести місяців солдати проходили підготовку і ставали командирами танків, наводчиками, механіками, водіями. Їх готували до війни в Афганістані, відправляли також у Чехословаччину, Угорщину. Тут стояла танкова дивізія, було три танкових, мотострілковий, зенітний, артилерійський полки, автобат, хімбат, медсанбат. « Десна» тоді була показовою навчальною дивізією.
До полігону, де знаходились танкове, мотострілкове стрільбища – 12 кілометрів. Солдат ставав у четвертій годині ранку, одягав всю амуніцію і рушав пішки на навчання, а потім назад. Не всім було легко долати ці кілометри. Керівництво врешті прийняло рішення побудувати залізничну колію.
Сьогодні всі солдати, які призиваються в Києві і Київській області, теж навчаються у «Десні».
Тут все по пропусках – режимна територія.
На самій території Центру багато казарм. Біля них ми побачили наших бійців – засмаглих, обвіяних вітрами. Вони приїхали вночі, тому ми застали дещо з їх «амуніції», ще не відправленої в ангари: авто, автобуси, з яких бійці розвантажували своє військове добро і, навіть, бойовий танк.
Бійці
Перше авто, яке ми побачили, було саме те, яке сім’я Гуменюків передарувала батальйону. Хлопчаки тут же кинулись до неї і до водія, який її обслуговує. Опікується машиною Роман Сливич з Київської області. Він пішов добровольцем, зразу ж після нападу Росії на Крим. У цивільному житті рихтував машини, так що подарунок попав у надійні руки.
Побачили ми і два чудернацьких авто з місцями для кулеметів. Одне з них вкрите бронею – це самодіяльність волонтерів, які, як могли відгукнулися на прохання бійців. Такі собі «тачанки по-українськи».
Встигли побачити і бойовий танк та його команду: Андрій Редик з Вишгорода, «Боцман» – наводчик з Немішаєва, Ігор Обух. Ці хлопці разом пройшли, як вони кажуть, вогонь і воду.
Водій батальйонного автобуса Рома «Крьосний», не хоче називати свого прізвища. Він з Бучі. 42 роки. Доброволець. В його автобусі розвішано багато дитячих малюнків. На передньому сидінні обладнав своє персональне ліжко, де постійно ночував. Одного разу вирішив заночувати в бліндажі. Вночі бойовики накрили їх бомбами. Ранком в автобусі побачив велику дірку від осколка, який пройшов крізь його «ліжко» у місці, де, як правило, була голова. Ось таку мітку возить з собою «Крьосний». Автобус дуже «мальовничий» – кожен з бійців зовні написав, що вони думають про авторів війни і їх виконавців.
Боєць Ігор Вань , кулеметник. Він львів’янин. У недалекому минулому – підприємець. Побачивши рекламу на 5-му каналі, пішов у львівський воєнкомат. Не взяли – має за 50 років. Взяли у Києві. Є діти, батьки. Що ним рухало? – Не хочу, щоб бомби падали тут, у центрі, на заході України.
Група хлопців з Борисполя, Вишгорода. Добровольці. Відразу попросились до Гуменюка. – Ми б пішли з ним до самого Уралу. Коли «Батю» вбили, дух нашого батальйону впав. Він був уважним до всіх, цікавився нашим самопочуттям, відвідував блокпости, перевіряв чи правильно одягнені бронежилети, – кажуть бійці.
Вони знайшли у батальйоні надійних друзів. І, дійсно, довелось спостерігати з якою теплотою і міцними чоловічими обіймами віталися побратими – ті, хто тільки приїхав і раніше поранені, які приїхали у «Десну» побачитися просто з лікарняного ліжка.
«Генерал» Пітлик з міста Броди, що на Львівщині. У минулому вчитель, потім займався бізнесом. Теж поранений. Не жаліє, що воював: « Моя дитина, сусіди не чують цих вибухів».
Одна із найяскравіших особистостей – батальйонний лікар Валерій Заболотніков «Док». Високий, з «оселедцем», який носить більше 10 років. До війни працював у медичному центрі «Екомед». Його дружина, яка приїхала разом з нами, казала, що в силу свого характеру чоловік не міг не бути на передовій. – «У нас найздоровіший батальйон , – жартує « Док». Якщо треба буде ще поїхати, то, звичайно, що поїду. Кожен на своєму місці повинен виконувати свою задачу». А ще у доктора Валерія є сувенір для нашого Президента. Він показує розплющену кулю, яка застряла у одній із цукерок від «Рошен», які лежали у коробці. Перед тим куля пройшла крізь обшивку машини.
Хочеться виокремити бійців, які були у минулому підприємцями. Всі, з ким довелося говорити – добровольці. Всі підтягнуті, акуратні.
Підприємець з Житомира 38-літній Андрій «Тім» (завдячує цьому псевдо своєму родичу з Німеччини) міг працювати у Європі, де неодноразово бував. Але не мислить себе без України. Віддав свій бізнес під опіку кумам і добровольцем пішов на фронт. Роботи вистачало. Але «набридло бути вівцею, яку весь час стрижуть». Владні місця у місті зайняли донецькі – прокурор, податківець, донецька братва. Вже мав намір виїхати у Європу, але не хотілось покидати своє «рідне болото. Яке воно не є, але ж воно рідне». Каже, що зараз маємо шанс змінити наше життя. Має двох дочок, одній 9 місяців, іншій – 8 рочків. Дуже скучив за ними.
Ще один боєць з Житомира. Працював у компанії «Рейнфорд». Разом з друзями возив гуманітарку. Попросилися на фронт. Відмовили. Проїжджаючи через Київ, пішли до Міністерства Оборони з плакатом: «Хочу захищати Батьківщину». Через 10 хвилин вийшов заступник міністра. Зателефонував до Гуменюка і на наступний день вони були вже у батальйоні.
Олександр Обух з Ірпеня теж був приватним підприємцем. Доброволець. Супроводжував Батю в його останню путь. Тоді ж заїхав до батьків, щоб їх побачити. Його дивує, що інші хлопці не рвуться воювати. Каже, що телефонував до товариша і запитував, чого він не йде захищати цілісність України. На що почув, що він боїться і перш за все за свою сім’ю, яку не хоче залишати напризволяще.
Олександр Домороцький, підприємець з Чернігова. Займався телекомунікаційними системами. Був на Майдані, пішов воювати: «за державу обидно. Спасибо Володе, что напомнил, что я украинец». Вернеться на фронт, але треба відпочити. Морально.
Його земляк , який сидів поруч, будівельник. Він каже, що потрібно, щоб все було по-чесному, щоб перестали красти. Хочеться в державі навести лад.
Мимо проходив чоловік:- «Вот с кем надо говорить – наш флаг батальйона».
«Флагом» виявився Андрій Сухулукія: « Та який я флаг. Я просто грузин, живу на Оболоні». Він, як ніхто, знає, що таке російська агресія, під час якої прийшлось разом з дружиною-українкою і двома доньками залишити рідний Сухумі. Будівельник. Підтримав Майдан. Зараз захищає від Путіна Україну.
У розмовах бійці часто згадували про собаку по кличці «Змій». Хотіли похвалитись, та він десь задівся. “Тім” все ж його знайшов. Ним виявився кумедний пудель, батальйонна радість, який невдовзі вже перекочував до рук Андрія Сухулукія.
Дещо з розмов
Всі, з ким довелось розмовляти, а це були, як правило, добровольці, говорили, що неправильно формувати батальйони, де б одночасно перебували добровольці і мобілізовані. Не потрібно зводити до купи людей з різними підходами до війни.
Всі вони готові і дальше захищати свою державу , але не з такою технікою, яка була у їх розпорядженні: – З кулеметами на танки не підеш.
Є у бійців і багато гіркоти щодо неправди, яку подають про них медіа, є розчарування деякими особами, які на їх плечах роблять собі імідж героїв.
Вони дивуються зазомбованості місцевого населення, їх нахабності, вседозволеності, коли ті проклинають державу, у якій живуть, і бійців, які захищають свою землю. Бійці вважають таке ставлення до держави неприпустимим. І радіють, коли зустрічають людей порядних, патріотичних.
Бійці щиро дякують волонтерам, без допомоги яких вони не змогли б воювати. А ще багато жартують, забуваючи про все неприємне, стараючись віднаходити позитив.
Ця війна виокремила для всіх нас Героїв, які не задумуючись, пішли воювати зі злом. Ради всіх нас. Маємо пам’ятати про це повсякчас.
Данута КОСТУРА
no images were found
Popularity: 6% [?]